Час потроху стирає з пам’яті чорну дату. Проте її жнива, ціна яких — людські життя та долі, надто великі, аби ми про це забули для власного комфорту. Хоча стерти з пам’яті ті дні та повернути втрачене здоров’я, напевно, хотіли б самі ліквідатори аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Незважаючи на це, мій співрозмовник, полковник міліції, колишній працівник Державної служби охорони Олександр Москаленко, погодився напередодні річниці поділитися спогадами, що стали частиною його життя. 
Як для випускника Чернігівської школи міліції кінець квітня, дні майже 30-річної давності, були звичайними буднями, коли курсанти рахують час до випуску. І все ж ту весну він, як і сотні тисяч співвітчизників, не забуде ніколи. А почалося з того, що в телеефірі диктор програми «Время» повідомив, що на Чорнобильській атомній електростанції сталася локальна катастрофа.
Показали фото місця катастрофи і заспокійливий коментар про те, що видимих руйнувань немає. Словом, типова аварія, і ніякого ядерного вибуху. Відповідно, жодної загрози здоров’ю.
- До відома курсантів був доведений партійний заклик взяти участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, тим самим стати на захист інтересів держави і громадян, — розповідає Олександр Петрович. — Про трагедію, що мала світове значення, заговорили набагато пізніше, а тоді ніхто не знав ані реальних масштабів катастрофи, ані реальної небезпеки.
Деякі курсанти, в тому числі й Олександр, написали рапорти, що згодні поїхати, але вже перед відправкою його, 24-річного юнака, за запізнення на повірку вирішили покарати. Як? А так: якось зранку всі вишикувалися на плацу і старшина під «Курс, рівняйся!» виголосив вердикт: «Москаленко, вийти зі строю! За порушення дисципліни ви позбавлені можливості поїхати на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС!». Вимовивши це, він зрозумів абсурдність покарання, але сміх уже пішов по рядах.
Згоди ніхто не питав
За словами Олександра Петровича, згідно з документами типу негласного циркуляра, відбір ліквідаторів мав проходити за певними критеріями. Це наявність у сім’ї двох дітей і бажана згода на поїздку у відрядження в зону лиха. Але насправді згоди ніхто не питав. «Після півроку роботи дільничним інспектором у Щорсі я був переведений у Чернігівський райвідділ. Мені вже було 25, і тоді я не був одружений, дітей не мав. У жовтні прийшла рознарядка, мене викликало керівництво, і відбулася розмова. Проте втрутився полковник, обурившись тим, що, мовляв, велика честь панькатися з кимось, сказали їхати — їдь!»
Олександр Москаленко потрапив до Чорнобиля на цілих 96 днів. Відбувати службу довелося в 10-кілометровій зоні на контрольно-пропускному пункті. Далі по периметру був колючий дріт, де охорону несли наряди внутрішніх військ на бронетехніці.
Та найбільше молодого хлопця здивувала тиша, наче в потойбіччі. Вночі її порушували шарудіння сотень пацюків, якими кишіли стеля і стіни напівпідвального приміщення КПП.
За його словами, бажаючих прорватись у Прип’ять та села навколо було чимало. У місті на торгових базах залишалося багато краму та продуктів. Мародерів насамперед вабили матеріальні цінності: гаражі, в яких стояли кинуті автівки, особисте майно громадян, яких тут до відселення проживало близько 50 тисяч. Деяких злодіїв ловили вже на виході з квартир із золотими перснями на кожному пальці.
Чимало людей, здебільшого похилого віку, незаконними шляхами намагалися повернутися додому. Що їх тягнуло в зону лиха? Когось не влаштовували умови під час переселення, давала знати про себе ностальгія за домівкою. Як кажуть, «старе дерево не пересаджують». З такою категорією правопорушників розбиралися вже після їх прибуття на місце, через виконком. У селах, які прилягали до зони, кипіло життя. Особливо популярним заняттям було самогоноваріння, з чим міліція боролася як могла. Біленьку гнали прямо в лісі.
Працювали ніби у звичайних умовах — небезпека ж була невидимою
Старшому наряду Москаленку та напарнику сержанту видали форму, бушлат, костюм з бавовни та шапку. На щастя, до гуртожитку (хлопці жили з представниками патрульно-постової служби та батальйоном охорони) використаний одяг не потрапляв. Але це був чи не єдиний плюс щодо дотримання бодай якихось правил, якщо так можна казати про обов’язкові речі. Режим роботи не витримував жодної критики: хлопці були змушені працювати добу через добу.
Із засобами радіологічного захисту взагалі вийшла оказія. Перші два тижні були без них. Через два тижні видали накопичувачі з 2-3 таблетками всередині. Ми їх чіпляли на форму, а через півмісяця знімали й віддавали на розшифровку, у кого який рівень радіації. І наступні два тижні знов були без них. Через два тижні ще раз зібрали й більше накопичувачів ми не бачили.
- Було годі добитися якоїсь інформації бодай про себе, та й мало хто приділяв цій проблемі якесь значення, — каже Олександр Петрович. — До речі, вже «під завісу» посадовець, котрий завідував журналами та відповідав за видачу накопичувачів, приписав собі ураження радіацією, рівень якої не був сумісний з життям. Усім іншим приписали в межах норми...
До речі, зазначає Олександр Петрович, ще досі побутує помилкове уявлення щодо сумнівної шкідливості перебування там у 1987-му та й наступних роках. Адже термін розпаду цезію, стронцію та інших радіоактивних елементів – сотні років. Крім того, на дні зруйнованого четвертого енергоблоку залишалося майже 200 тонн ядерного палива.
- Коли дозиметристи проводили радіологічний контроль, то інколи в діапазоні кількох метрів стрілка показувала в межах норми, а інколи так шаленіла, що не вистачало шкали, — продовжує він.
Тож не дивно, що дуже скоро невидимий ворог почав підривати здоров’я чернігівця. З’явилися слабкість, дратівливість, сухість у порожнині рота та проблеми з дихальною системою. Тоді, як і інші, він не думав про гіркі наслідки відрядження, що прийдуть у вигляді хвороб та інвалідності. І вже точно Олександр Москаленко ніяк не думав, що багато років по тому доведеться відстоювати свої права і в держави, котра їх сама й надала.
Інга ВІТКОВСЬКА,
"Чернігівські відомості"для УДСО при УМВС Українив Чернігівській області