Нещодавно стало відомо, що фотографія Свято-Покровської церкви здобула перемогу в конкурсі «Вікі любить пам’ятки – 2024» як найкращий знімок Полтавської області. Як зазначено на офіційному сайті конкурсу, вона була відзначена в категорії «Найкраще фото регіонів України». Про це повідомляє «Полтавська думка», що публікує новини Полтави.
«Полтавська думка» пише, що ця церква є унікальною пам’яткою Полтавщини — це єдиний мурований храм з дев’ятьма банями, який зберігся в Україні до сьогодні. Вона розташована в селі Плішивець, що входить до Великобудищанської громади Миргородського району (раніше — Гадяцький район) і зведена в українському національному архітектурному стилі.
Архітектурознавець Артур Ароян, представник ГО «Збережемо Полтаву», у коментарі для «Полтавської думки» зазначив:
«Ця церква поєднує в собі традиції козацького дерев’яного будівництва 18 століття з оригінальним цегляним муруванням. Фактично вона є відтворенням у камені Троїцького собору в місті Новомосковськ, нині Самар (Дніпропетровська область – ред.). Це рідкісний тип дев’ятидільної, дев’ятибанної церкви, яка височить на схилі пагорба понад Пслом. Без сумнівів, це один із кращих пейзажів Полтавщини».
За словами Арояна та згідно з інформацією на спеціалізованому сайті про храм, проєкт цієї святині створив архітектор Іван Кузнєцов у 1902 році за замовленням єпископа Парфенія (Левицького), уродженця Плішивця. Його батько понад 30 років служив священником у цьому селі.
До зведення нинішнього храму в селі існував трибанний дерев’яний храм, який наприкінці ХІХ століття прийшов у повний занепад. Нове будівництво почалося восени 1902 року й завершилося у 1906-му. Освячення храму відбулося 7–9 липня 1906 року за юліанським календарем. Загальна вартість робіт склала трохи більше ніж 100 тисяч рублів.
Іконостас висотою приблизно 10 метрів, виконаний у шість ярусів і вкритий позолотою, створив той самий архітектор — Іван Кузнєцов, а ікони написав художник з Москви Василь Гур’янов. На жаль, цей іконостас було знищено в радянський період.
Свято-Покровський храм згадував також Михайло Грушевський у своїй «Історії України-Руси».
У 1909–1911 роках поруч із храмом звели дзвіницю. Проте вже на початку 1930-х років релігійну громаду було офіційно ліквідовано, а церкву закрили. У 1934 році дзвіницю підірвали, а її цеглу використали як будівельний матеріал. Приміщення святині певний час служило зерносховищем.
У 1942 році, під час німецької окупації, громада відновила діяльність. У роки Другої світової війни декілька снарядів влучили в південну частину храму, залишивши пробоїни в стінах.
